Леонід Кантер: “Українці переможуть тільки тоді, коли вб’ють в собі жлоба”

Минулими вихідними в Ужгороді та Мукачеві відбувся показ документальної стрічки “Добровольці Божої чоти”. Під час перегляду закарпатці змогли на власні очі побачити драму боїв за Донецький аеропорт, який став символом незламності українців. Після показу кінороботи у Мукачеві з кореспондентом інтернет-видання “Панорама Мукачева” поспілкувався один з авторів та режисерів фільму Леонід Кантер. Поговорили з митцем про фільм, війну та Україну.

- Як виникла ідея створити такий живий, емоційний фільм про українських добровольців?

- Вона виникла дуже просто: до цієї стрічки ми з іншим режисером кінороботи Іваном Яснієм зняли стрічку – “Війна за свій рахунок”. Ця робота знімалась в Національній гвардії України, де я був добровольцем. Іван мені тоді сказав: “Давай візьми з собою камеру. Будемо робити щоденники бійця АТО”. Мені тоді було не до цього, оскільки тоді опановував зброю. Але камера виявилась маленькою. Тому і почали знімати перші події. Так ми зняли першу стрічку. Після цього я з Іваном вирішили зняти другий фільм. Я поїхав на розвідку. Побував у декількох батальйонах, допоки не потрапив у Добровольчий український корпус. Там я не побачив зайвого марширування, армійщини. Люди з повагою один до одного і справді пішли воювати за Україну.

- А що Ви відчували, коли перебували серед тих, хто доброввільно пішов захищати Україну?

- Мені дуже сподобалось, коли кожен доброволець один до одного звертались зі словом "Друже". Окрім того, вони молились.А найбільшою винагородою для них є відправка на передову. Саме під враженнями від перебування у ДУК (Добровольчий український корпус, - Авт.) я зателефонував Івану Яснію і сказав: “Приїжджай, тут чекає на тебе робота”.

- І скільки працювали над створенням картини?

- Зйомки тривали з вересня і аж до кінця року. А презентували фільм 31 січня.

- А чи не боялися Ви знімати стрічку в таких небезпечних умовах?

- Боялись, звісно. Але тоді це так не відчувалось. Особливо було страшно, коли я був у малому затишному приміщенні. 15 хвилин коліна тремтіли без зупинки. Тобто взагалі про страх думаєш тільки тоді, коли це пережив.

- Українське суспільство ніби з нетерпінням очікує на кожен вітчизняний кінопродукт. “Поводир”, “Плем’я”, “Іван Сила”, “Срібна Земля” – фільми, які вже встигли увійти в історію українського кіно. Скажіть, а яким Ви бачите його майбутнє?

- Лише світлим. Насправді, я позитивно дивлюсь на майбутнє вітчизняного кіно вже декілька років. Пам’ятаю, у 2002-2003 роках наша виробнича студія знімала по 150 короткометражних фільмів у рік. У той час провідні діячі українського кінематографу казали, що нашого кінопродукту нема, а насправді розкрадали кіностудію імені Довженка. Зараз прийшла нова генерація людей. Так обставини склались, що і глядач дозрів до українського кіно. Взагалі люди почали звертати увагу на все українське. Можемо, як приклад, показати армію. Ніхто не вірив у неї, але все-таки повірили і в українців до цього слова з’явилась повага. Українці стали волонтерами, бійцями, медиками. Біда об’єднує. І я вірю, що будуть позитивні тенденції і в українських літературі, науці, культурі, спорті. Наша нація почала шанувати і цінувати своє. Не знаю, чи це триватиме довго, але ми вже на “злітній смузі”.

- Символічно, що Ви презентуєте фільм про добровольців у дні, коли Закарпаття відзначає річницю незалежності Карпатської України (інтерв'ю записувалось 14 березня - Авт.). На Вашу думку, бійці АТО є правонаступниками військових формувань України різних періодів?

- Однозначно. Те, що я побачив у Добровольчому українському корпусі – це найкращі зразки таких формувань, як УПА. Тобто, це є народна армія. І повірте, з часом вона замінить державну армію. Добровольці захищатимуть Батьківщину, а не призовники. Ті хлопці-добровольці, які навчились воювати за останній рік, і будуть її обороняти. Тому що одна з основних функцій держави – це оборона. Українська держава, на жаль, цю функцію не виконувала.

- А тепер трішки пофантазуємо: а як будуть дивитись Ваш фільм через 20-30 років?

- Коли ми працювали над фільмом, нас було троє: до нас приєднався режисер Ярослав Попов, який є моїм давнім другом. Подивившись деякі кадри, він запропонував нам свою допомогу. Головним критерієм відбору кадрів та епізодів було розуміння їх через 30 років. Чи зрозуміє цей фільм іноземна аудиторія. Якщо відповідь була несхвальна, ми викидали ці кадри. Ми не хотіли зробити цей фільм короткочасним. Він не є інформаційним, а живим, де є уся палітра емоцій: від смерті і плачу до сміху і радості. Він прокачує людей емоціями.

- А як іноземці дивились цей фільм?

- Ми в Італії зібрали повний зал людей. Зокрема, зібралась українська діаспора. Однак я чудово пам’ятаю італійця, який був поза залою, однак від початку до кінця дивився цю стрічку. Потім, до слова, поспілкувались.

- Після такого успіху Ви плануєте взяти участь і у міжнародних кінофестивалях?

- Так. Ми усюди подаємо заявки. Навіть заявились на Каннський кінофестиваль.

- Що Ви побажаєте нашим читачам?

- Подолати сумнів. Щоб ми не сумнівались, що йдемо на правильному шляху. Зараз усе українське стає модним: армія, а не Вєрка Сердючка, стає символом України. Щоб ми вірили, що рано чи пізно ми переможемо. Але для того, щоб перемогти ворога, нам треба здолати жлоба в собі: перестати смітити, вживати нецензурну лексику, пити алкоголь, бути некультурним по відношенню до інших людей і країни. Як тільки ми дотримуватимемось цих правил, тоді й переможемо. Тому лише позитивних побажань читачам “Панорами Мукачева”.