Нейрохірург із Мукачева про своє навчання, інтернатуру та важкі будні на Євромайдані

Кожного року тисячі молодих людей вступають до медичних університетів й академій зі шляхетною метою – рятувати життя людей та позбавити людство від хвороб. У професії медика вони бачать лише романтизм та героїзм і більшість з них навіть не здогадується, з чим доведеться зустрітися на шляху професійного становлення. Бо ж як засвідчують історії видатних особистостей медицини, лікар – це не просто професія, це спосіб життя.

Лікар-інтерн Павло Бідзіля серед розмаїття медичних спеціальностей обрав чи не найскладнішу – нейрохірургію. Втім, таке рішення лише утвердило його у правильності вибору, особливо, коли є знання та вчителі, які радо передають досвід.

– Кажуть, якщо в сім’ї немає лікаря, то сам Бог покликав тебе…

– Можливо, це так, я ж вважаю свій вибір невипадковим. Ще з дитинства вирішив пов’язати своє життя з медициною. Знаєте, у моїй сім’ї немає медиків, але батьки завжди мене підтримували і я зміг довести їм серйозність своїх намірів, тому спочатку вступив до Міжгірського медичного училища, що у нас на Закарпатті, на фельдшерське відділення. Навчання в училищі можна назвати «перевіркою» моїх помислів, адже після отриманих знань у галузі медицини я утвердився в правильності свого вибору і зрозумів: це моє, це те, чим хочу займатись все життя. Згодом вибудував навіть «стратегічний план» дій, який успішно зреалізував – після року навчання, екстерном склав випускні іспити та готувався до вступу в медичний університет.

– Ви могли навчатися в Ужгородському університеті, який неподалік вашого рідного Мукачева , а обрали чомусь ТДМУ?

– Не хочу приховувати, але були такі думки, втім, згодом, коли більше ознайомився з ВНЗ, вибір все-таки випав на «користь» ТДМУ, бо ж тут ширші можливості, більше факультетів, але найбільше підкупив високий рейтинг і серед студентів, і у МОЗ України цього навчального закладу. Вже згодом, коли склав успішно вступні випробування та став студентом, зрозумів, що не помилився у виборі. Це один з найкращих медичних вишів України, знання тут дають за найвищими стандартами, є можливість займатися у наукових гуртках, брати участь у різноманітних студентських форумах.

– Те, що ви мали можливість під час спеціалізації, обрати нейрохірургію, свідчить, що й оцінки у вас високі були?

– На державному розподілі у мене була достатня кількість балів, щоб обрати той фах, який мені до душі. Навчався за бюджетною формою і, ясна річ, кількість місць на вузькі спеціальності була невеликою, тому високі оцінки під час навчання дуже згодилися. А ще дуже вдячний своїм викладачам, які ділилися з нами всіма набутими за роки праці знаннями, це люди з великим ім’ям у медичній науці. Викладацький склад ТДМУ – надзвичайно потужний.

Коли вже отримав скерування для проходження інтернатури та розпочав власну практику, відчув, як теоретична база мені стала у нагоді. Навчання в інтернатурі розпочав в столичних клініках.

В Інституті нейрохірургії ім. акад. А.П.Ромоданова НАМН України, лікарні швидкої допомоги м. Києва, там і «обкатував» ті знання з медицини, які отримав в рідному університеті та отримував безліч цікавої й потрібної інформації саме з нейрохірургії. З березня цього року продовжую навчання у нейрохірургічному відділенні університетської лікарні.

– У вас, Павле, напевно, була в столиці можливість спілкуватися з видатними нейрохірургами?

– Перейняти знання та запозичити цінний досвід у цій спеціальності, певна річ, було у кого, це ціла плеяда вітчизняних науковців і лікарів практичної нейрохірургії. Особливо хочу відзначити таку відому постать української нейрохірургії, як Микола Поліщук. Це людина з великим багажем знань та досвіду практичної роботи, зараз він уже не стоїть за операційним столом, але курує хворих, опікується інтернами. Микола Єфремович багато уваги та власного часу приділяв нам, навіть коли у нього були інші невідкладні справи – зустріч не пропускав, а переносив на іншу годину. Щосереди професор проводив клінічні розгляди особливо важких випадків та обов’язково запрошував на ці зібрання молодих лікарів, детально пояснюючи, в чому особливість певного випадку, як уникнути ускладнень. Вважаю таку практику дуже цінною для тих, хто щойно розпочав свій шлях у професії, адже ніхто з лікарів не застрахований від нестандартних ситуацій, можливих післяопераційних ускладнень.

– Те, що нейрохірургічні операції – це інвазивні чи малоінвазивні втручання високого рівня складності, факт беззаперечний, а що було найважче особисто для вас під час навчань у столиці?

– Кожне оперативне втручання, крім суто медичного, має ще й моральний аспект. Особливо відчутно це було під час протистоянь на Майдані, коли в лікарню швидкої допомоги м. Києва доправляли постраждалих з місць протистоянь. У січні-лютому коли я перебував там на навчанні, ця лікарня саме ургентувала по місту, отож такої кількості поранених раніше мені не доводилося бачити. Ми допомагали лікарям оглядати пацієнтів, було дуже багато людей з вогнепальними пораненнями, нам доручали проводити первинну хірургічну обробку ран, на день прибувало щонайменше 50 постраждалих із забійними ранами голови. Також були пацієнти із вдавленими переломами кісток черепа, проникаючими пораненнями хребта та спинного мозку, яким потрібні були оперативні втручання. Ми асистували, також нам доручали проводити деякі маніпуляції, багато разів проводив люмбальну пункцію, щоб отримати для дослідження ліквор і визначити ступінь тяжкості черепномозкової травми.

– Зараз ви продовжуєте навчання в інтернатурі вже у стінах нейрохірургічного відділення Тернопільської університетської лікарні…

– Кажуть, що вчитель не той хто вчить, а у кого вчишся ти. Саме таких фахівців високого класу зустрів в університетській лікарні, у них є чому повчитися. Завідувач відділення Ігор Володимирович Загрійчук і доцент ТДМУ Петро Степанович Гудак стали не лише моїми керівниками, але й справжніми наставниками, людьми, які щедро діляться своїми здобутками. Якщо в інших відділеннях є багато інтернів, то тут я один, отож мені й уся увага. Проте намагаюся не зловживати цим і прислуховуюся до порад старших колег. Завдяки допомозі лікарів відділення опанував науку ведення медичної документації, це не дуже цікава робота, але також у лікарській справі потрібна. Беру участь ледь не в кожній операції з приводу ускладнень остеохондрозу, черепно-мозкових та хребтовоспінальних травм, онкологічних захворювань головного та спинного мозку, освоюю методики встановлення фіксуючих систем на хребті. Вдячний усім лікарям відділення, які діляться зі мною власним досвідом, у кожного свій стиль роботи, а для мене – це гарна нагода вдосконалити знання, практичні навички.

– Ваше життєве кредо?

– «Aut inveniam viam, aut faciam – або знайди дорогу, або проклади її сам».

Лариса Лукащук, Павло Балюх